Чого, чого в снігах блукають гуси?
В душі вогонь немовби відгорів.
Чому вже діти, сповнені спокуси,
Летять в світи від рідних матерів?
Від яворів, калини, меду-пива,
Від рідних-бідних зраджених могил.
Чи будеш, Україно, ти щаслива,
Якщо в лице тобі порошать пил?
Питаю вітру. Вітер мовчки гонить
Усе, що є: чи сніг, чи сірий прах.
Біжать у даль розтерзані вагони,
Бентежать світ підкупність, зрада, страх.
А пам’ять — пам’ять все кружляє круком
І світ людський стає мов Божий гнів.
Лиш бідна мати знов ламає руки,
Як і колись в обіймах темних днів.
Йдуть діти, йдуть, лишають рідну хату,
Свій рід і шлях, і диво зелен-сад.
...На тій дорозі їх не так багато,
Хто міг хоч раз поглянути назад.