Курви — залишили борделі.
Всі, наче дурні, йдуть «ва-банк»
Чи то в Тернополі, чи в Делі.
Ідуть і линуть голоси
За тих, чи тих, чи за безмежність...
... Мій голос в світі не затих,
Ви, люди, будьте обережні.
Не вийшло — вийде. Вийде —
не зайде,
Загубиться в дорозі, не знайдеться.
Отак собі від нас життя іде.
Не знати, як, кому, коли ведеться?
Біжать роки неначе скакунці,
То хмариться, а то вже дощик
кропить...
... Лягають зморшки в мами
на лиці,
А діти йдуть у найми до Європи.
Сумління мучить
Серце, честь і гідність,
І бідність учить
Бути вищим себе.
Дерева віттям небо підпирають,
Ідуть землею різні покоління.
Я не суддя,
Я обіймаю бідність.
І власну гідність від колиски
маю.
Ще маю Бога. Рідні небеса.
І рідні гори на руках
тримаю.
Чиї ж ми діти? Неба чи землі,
Роси нічної, чи зірок, що
впали?
Чому нас вічно біль і сором
Палить
Вже протягом життя стількох століть?
Чий хліб сьогодні на столі моїм?
Не їм той хліб, бо він застряне
в горлі.
Ходімо, доле, ми у світі горді,
Бо вся земля і небеса мої.
Чиї ми діти? Я питав небес,
Мовчало небо, світа я не видів,
Але любив, і часом ненавидів
Своїх братів убогих і себе.
Я все шукав, не знаю сам, кого,
Викрешував іскру з своєї скроні.
Мене палив і не спалив вогонь,
Мене у світ несли шалені коні.
Летіли коні і летіли стріли,
І світ у росах весняних горів.
І діти йшли, у світі десь
старілись,
Дивились млісно зорі угорі.
Росли чагарники і світ
безбожний
Продукував диявольське сміття...
... Чиї ми діти? Знати має кожний,
Чиїх батьків несемо в світ
життя.
Чиї ми діти? Матері питаю,
А мати боса полотно нам тче.
Літа ідуть, летять і не вертають,
Від долі ти нікуди не втечеш.
Чиї ми діти? Із чиїм лицем
Ми стоїмо під небом,
перед Богом?
Стелися в світ, моя стрімка
дорого,
Із витоками. Із своїм кінцем.
Аж доки сонце сяє в вишині
Мені чи людям,
чи сумним могилам.
Ти, земле рідна, мамо моя
мила,
Ще трохи сили, прошу, дай мені
Чиї, чиї поля і ці гаї?
І солов’ї, що мліють по весні.
Чиї ви люди? Певно,
що мої.
Ви плід і рід моїх доріг
і снів.
Моїх стежок в небачені світи,
Освячені любов’ю, кров’ю, потом.
Творець життя. Він так
любив роботу,
Що світ у мене із-під ніг летить.
Чиї ми діти? Я питав
надбань,
Небесних бань, церковних і циркових.
Усі царі і слуги однакові,
Хтось кращий поміж ними
був хіба?
Усі царі у всі земні віки
Топтали світ і зневажали
небо.
Чого мені на білім світі
треба,
Скажіть мені, всі праведні
жінки?
Чиї ми діти? Думаю над тим,
Куди іти? Чи варто? Чи не
варто?
Летить, біжить, лежить. А з ними
ти,
Любові крапля. І отрути кварта.
А випити потрібно нам усе,
І мед бджолиний, і отруту кобри.
... Не нам судити, добре чи
не добре,
Не знав дороги праведний Мойсей.
Чиї ми діти? Я не доберу.
Беру життя і почуття безмежні.
Беру собі свою необережність,
Беру цей світ, в якому ще
помру.
А як впаде зернина
чи зоря
На чорнозем, политий рясно
кров’ю, —
Поділюся із світом я любов’ю,
Нехай мій кінь у світ життя
веде.