Василь Миколайович Драбишинець народився 18 вересня
1942 року в с. Тухля Сколівського району на Львівщині, в багатодітній
родині (був 9-ю дитиною у батьків).
Батько — Микола — більше ЗО років бив камінь у каменоломні при панській Польщі, там був покалічений і до приходу радянської влади отримував пенсію. Мати — Катерина — сирота з дитинства народила 10-х дітей, завжди була заклопотана господарством і дітьми. В хаті панували біда та злидні. Завжди не вистачало хліба.
До служби в армії Василь закінчив семирічку і довелось з 14 років працювати лісорубом, а далі на реконструкції залізничних колій, носити на дитячих плечах шпали, тягати рейки.
1962-1965 — служба у війську в м. Тернополі, де залишився і проживає до нинішнього дня.
Працював лакувальником меблів на меблевій фабриці, здобував вечірню середню освіту, згодом закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І.Франка (1980), але журналістом так і не працював. Працював столярем-паркетником в управлінні будівництва, екскаваторником в управлінні меліорації, столярем-теслею у в/о "Ватра", був майже рік на будовах в Іркутській області Росії. Закінчив курси механіків рефрижераторних поїздів і об'їздив увесь Радянський Союз, бачив скрізь "етапи большого путі".
Перші поетичні рядки написав у шкільні роки. Це були дитячі вправи, які не залишили ніякого враження.
Під час служби у війську дописував до окружної газети замітки і статейки, був позаштатним військкором "Слава Родиньі",для себе писав вірші.
Інтенсивно поезії почав писати після служби у війську. Вийшовши у цивільний світ, з перших днів, звільнившись у запас, став членом обласного літературного об'єднання (що виростило багато письменників Тернопілля і України), яке у різні часи очолювали М.Костенко, Б.Демків, Р.Гром'як. Це було кінець 60-х — початок 70-х років.
Перші вірші Василя,сумніви і муки. Роки В.Стуса, В.Чорновола, І.Дзюби, було травмування і гоніння української національної культури і літератури.
Перші вірші були надруковані (які автор насмілився винести на суд читача) в обласній газеті "Вільне життя" за 1973 рік. Того ж таки року автора було делеговано на звіт-семінар до Спілки письменників України.
Далі були роки життя,творчих мукі моменти знахідок, колективні збірки "Пісня і праця", Львів "Каменяр" (197, журнал "Жовтенв*-Львів, 1982, "Дзвін" Львів, 1992 р., журнал "Тернопіль", 1991 р. Збірник західноукраїнських поетів "Богославень" Тернопіль, 1994 р., регіональний річник "Тернопілля 96".
В 1997 р. у видавництві "Лілея" в Тернополі вийшла перша збірка поезій Василя "Полинові шляхи". По-різному сприйняла її читацька аудиторія, були схвальні рецензії, були закиди авторові за "недовершеність і невпорядкованість" збірки. Через рік Василь в тому ж видавництві видає другу збірку "На перехресті Віри і Надії", за яку автора прийнято до СПУ у січні 2000 р. Влітку 1999 року поет видає третю книжку поезій "Поле моєї любові", в останній час автор дарує читачеві нову, четверту книгу "Діалоги супроти ночі" (2000 р.). Вся поезія Василя спрямована на відродження національного, народного, демократичного співіснування людини, суспільства, націй, народів світу і Бога. Недавно вийшла збірка "Пливу Дніпром в човні Богдана". Любов і біль, смуток і ненависть. Останні роки поет на творчій роботі, часто хворіє, живе так як більшість народу України, впроголодь, але з вірою у краще майбутнє України.
У передмові до збірки «Полинові шляхи» Борис Демків пише:"... Василь Драбишинець з когорти тих поетів, які пишуть вірші не з легкої радості, а з великої любові або праведного гніву. І це не дивно, адже він мав нелегке дитинство, рано пішов працювати. Але ніколи не розлучався з мрією про Прекрасне, яке десь жевріє на обрії, та завжди, коли до нього наближаєшся, зникає, як фата-моргана, і знову раптово, як незбагненна зірка, загоряється на овиді.
Він багато пережив у ті часи, і нині йому не легше. Але Василь ніколи не ліз на котурни, не робив з себе героя чи великомученика. Хтось гарно сказав: "Усе своє ношу з собою." І він також носить, але не з собою, а в собі, а цим усім є його сокровенний біль. І не так за себе, як за людей, за рахунок яких різні манкурти і перекінчики будували і будують свій земний рай, а всім іншим обіцяють його на небесах. Але попри все він оптиміст і з іронічною усмішкою мовить: "Та все так не буде!"
Дай то, Боже!
Завше у всьому відвертий, безкомпромісний і через це йому важко жити в цьому прекрасному і жорстокому світі."
Батько — Микола — більше ЗО років бив камінь у каменоломні при панській Польщі, там був покалічений і до приходу радянської влади отримував пенсію. Мати — Катерина — сирота з дитинства народила 10-х дітей, завжди була заклопотана господарством і дітьми. В хаті панували біда та злидні. Завжди не вистачало хліба.
До служби в армії Василь закінчив семирічку і довелось з 14 років працювати лісорубом, а далі на реконструкції залізничних колій, носити на дитячих плечах шпали, тягати рейки.
1962-1965 — служба у війську в м. Тернополі, де залишився і проживає до нинішнього дня.
Працював лакувальником меблів на меблевій фабриці, здобував вечірню середню освіту, згодом закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І.Франка (1980), але журналістом так і не працював. Працював столярем-паркетником в управлінні будівництва, екскаваторником в управлінні меліорації, столярем-теслею у в/о "Ватра", був майже рік на будовах в Іркутській області Росії. Закінчив курси механіків рефрижераторних поїздів і об'їздив увесь Радянський Союз, бачив скрізь "етапи большого путі".
Перші поетичні рядки написав у шкільні роки. Це були дитячі вправи, які не залишили ніякого враження.
Під час служби у війську дописував до окружної газети замітки і статейки, був позаштатним військкором "Слава Родиньі",для себе писав вірші.
Інтенсивно поезії почав писати після служби у війську. Вийшовши у цивільний світ, з перших днів, звільнившись у запас, став членом обласного літературного об'єднання (що виростило багато письменників Тернопілля і України), яке у різні часи очолювали М.Костенко, Б.Демків, Р.Гром'як. Це було кінець 60-х — початок 70-х років.
Перші вірші Василя,сумніви і муки. Роки В.Стуса, В.Чорновола, І.Дзюби, було травмування і гоніння української національної культури і літератури.
Перші вірші були надруковані (які автор насмілився винести на суд читача) в обласній газеті "Вільне життя" за 1973 рік. Того ж таки року автора було делеговано на звіт-семінар до Спілки письменників України.
Далі були роки життя,творчих мукі моменти знахідок, колективні збірки "Пісня і праця", Львів "Каменяр" (197, журнал "Жовтенв*-Львів, 1982, "Дзвін" Львів, 1992 р., журнал "Тернопіль", 1991 р. Збірник західноукраїнських поетів "Богославень" Тернопіль, 1994 р., регіональний річник "Тернопілля 96".
В 1997 р. у видавництві "Лілея" в Тернополі вийшла перша збірка поезій Василя "Полинові шляхи". По-різному сприйняла її читацька аудиторія, були схвальні рецензії, були закиди авторові за "недовершеність і невпорядкованість" збірки. Через рік Василь в тому ж видавництві видає другу збірку "На перехресті Віри і Надії", за яку автора прийнято до СПУ у січні 2000 р. Влітку 1999 року поет видає третю книжку поезій "Поле моєї любові", в останній час автор дарує читачеві нову, четверту книгу "Діалоги супроти ночі" (2000 р.). Вся поезія Василя спрямована на відродження національного, народного, демократичного співіснування людини, суспільства, націй, народів світу і Бога. Недавно вийшла збірка "Пливу Дніпром в човні Богдана". Любов і біль, смуток і ненависть. Останні роки поет на творчій роботі, часто хворіє, живе так як більшість народу України, впроголодь, але з вірою у краще майбутнє України.
У передмові до збірки «Полинові шляхи» Борис Демків пише:"... Василь Драбишинець з когорти тих поетів, які пишуть вірші не з легкої радості, а з великої любові або праведного гніву. І це не дивно, адже він мав нелегке дитинство, рано пішов працювати. Але ніколи не розлучався з мрією про Прекрасне, яке десь жевріє на обрії, та завжди, коли до нього наближаєшся, зникає, як фата-моргана, і знову раптово, як незбагненна зірка, загоряється на овиді.
Він багато пережив у ті часи, і нині йому не легше. Але Василь ніколи не ліз на котурни, не робив з себе героя чи великомученика. Хтось гарно сказав: "Усе своє ношу з собою." І він також носить, але не з собою, а в собі, а цим усім є його сокровенний біль. І не так за себе, як за людей, за рахунок яких різні манкурти і перекінчики будували і будують свій земний рай, а всім іншим обіцяють його на небесах. Але попри все він оптиміст і з іронічною усмішкою мовить: "Та все так не буде!"
Дай то, Боже!
Завше у всьому відвертий, безкомпромісний і через це йому важко жити в цьому прекрасному і жорстокому світі."